Карадазький природний заповідник

Карада́зький приро́дний запові́дник — заповідник, розташований у південно-східній частині Кримського півострова за 36 км на південний захід від Феодосії між Отузькою (на південному заході) і Коктебельською (на північному сході) долинами, між населеними пунктами Коктебель, Щебетовка, Курортне.

Був створений з ініціативи Академії наук Української РСР на базі Карадазької наукової станції імені Т. І. В'яземського 9 серпня 1979 року. Площа заповідника — 2874 га, у тому числі 809 га акваторії Чорного моря. Директор заповідника Морозова Алла Леонтіївна, кандидат біологічних наук. Юридична адреса 98188, АРК, Феодосія, с. Курортне, вул. Науки, 24.

У 1997 році заповіднику надано статус юридичної особи. З 2001 року рослинно-тваринний комплекс Карадазького природного заповідника та фонд стародруків (XVII–XIX століть) бібліотеки заповідника визнано національним надбанням України. Заповідник входить до переліку територій, що є важливими для збереження різноманітності птахів. З 2004 року «Аквально-скельний комплекс Карадагу» занесений до Рамсарського переліку водно-болотних угідь міжнародного значення.

За фізико-географічним районуванням територія заповідника відноситься до Кримського гірсько-лісового краю Кримської гірської ландшафтної країни, а рослинність згідно з геоботанічним районуванням — до Гірськокримського округу Гірськокримської підпровінції Євксинської провінції Середземноморської лісової області.

Ландшафт заповідника особливо вражає своєю незвичайністю і самобутністю. У заповіднику охороняється єдиний у Європі масив юрського періоду з типовими рисами вулканічної діяльності, до якого підходять степи рівнинного Криму. Вулкан Карадаг (Чорна гора) є природним музеєм мінералів — сердоліку, халцедону, кришталю, аметисту, агату, опалу, яшми, різної форми і відтінків. Найвища вершина — гора Свята (577 м). Неоднорідні за походженням, і за віком гірські хребти: Береговий, Сюрю-Кая, Балали-Кая, Легенер, Ікилмак-Кая. З них найбільш цікавий хребет Береговий, який є надводним фрагментом гігантського масиву вулканічного походження. Основна частина цього масиву сьогодні розташовується на дні Чорного моря. Південна частина Берегового хребта прямовисно обривається в море, створюючи протягом 8 кілометрів звивисту берегову лінію, порізаний невеликими мальовничими бухтами з прозорою водою (Карадагська, Розбійницька, Блакитна, Прикордонна) і гротами (Шайтан, Ревіння). Величні скелі фантастичного вигляду (Іван-Розбійник, Золоті ворота, Маяк, Парус, Слон) завершують незвичайну природну картину.

Клімат Карадагу є перехідним від субсередземноморського до степового, помірно теплого, сухого, характерного для степової частини Криму. Середня температура лютого дорівнює +1,5 °C, липня — +23,8 °C при абсолютному максимумі +40 °C і мінімумі −24 °C. Період із сніговим покровом у прибережній зоні триває в середньому 21 день, а в горах — до 65 днів. Температура води в морі змінюється від 5 до 22 °C.

Заповідник є однією з територій найвищої пріоритетності для збереження біорізноманіття в Криму. Значення заповідника в збереженні флори (близько 3000 видів) і фауни (близько 5300 видів) величезне, адже на Карадазі можна зустріти половину кримських видів флори і фауни, які внесено до Червоної книги України, серед яких — релікти дольодовикової природи. Третина всіх кримських ендеміків живе на Карадазі.

У заповіднику 859 видів водоростей, 313 — лишайників, 76 — мохів, 380 — грибів. З 1175 видів вищих судинних рослин заповідника (46 % кримської флори) велика кількість ендемічних рослин (52, з яких 24 включено до різних охоронних переліків) і рідкісних та зникаючих рослин (118). Серед них є карадазькі ендеміки — еремур Юнге, глід Пояркової тощо. 29 видів карадазької флори внесено до Європейського Червоного, 19 — до Міжнародного Червоного списку. 40 % площі заповідника займають ліси, що складаються з граба, ясена, сосни, дуба. Унікальними в заповіднику є карадазькі орхідеї, вісім видів ковили степової, шоломниця східна, житняк понтійський.

Не менш різноманітним є і тваринний світ Карадагу. Загальна кількість видів зареєстрованих тут тварин становить 5300 видів. Серед них 146 видів молюсків, 196 — ракоподібних, 500 — павукоподібних, 3000 — комах. Тут відмічено мешкання 402 видів хордових тварин, серед яких: 7 видів асцидій, 114 видів риб, 4 — земноводних, 9 — плазунів, 231 — птахів та 35 — ссавців. На території заповідника мешкають 30 ендемічних видів тварин, 30 видів, занесених до Європейського червоного списку, 130 видів, занесених до Червоної книги України та 168 видів, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією. Фауна представлена 3375 видами комах (тільки метеликів 1659 видів). Список тварин кожен рік поповнюється за рахунок нових знахідок. Кількість морських тварин акваторії заповідника — 943 види.

Із комах у Червону книгу України занесено богомола емпузу смугасту, аскалафа строкатого, жужелицю кримську, бджолу-тесляра фіолетову, дибку степову, ембію реліктову, метеликів — бражника кроатського, карликового, шовкопряда Балліона, совку Трейчке, із ракоподібних — крабів трав'яного, кам'яного, мармурового та волохатого із риб — морського коника чорноморського, арноглоса, губаня зеленого, горбиля світлого, з плазунів — полоза жовточеревого та леопардового, із птахів — реготуна чорноголового, стерв'ятника, кроншнепа великого, дрофу, баклана довгоносого і малого, каравайку, грифа чорного, із ссавців — тушканчика великого, широковуха європейського, нічницю триколірну, нетопира середземноморського, підковоноса великого та інших.

У 1977 році у заповіднику було створено дельфінарій як експериментальну базу для наукових робіт з морськими ссавцями.

Заповідник є науково-дослідною установою, тут здійснюється вивчення стану біорізноманіття і моніторинг наземних і водних екосистем. Науковці заповідника беруть активну участь у поширенні знань про красу і багатство природи Карадагу, у заповіднику діють 2 екостежки: пішохідна (по суходолу) та морська.

У 2004 році відкрито музей природи Карадагу.

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ

Червона книга України — анотований та ілюстрований перелік рідкісних видів та підвидів, що знаходяться під загрозою зникнення на території України, і підлягають охороні; основний документ, в якому узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних, і таких, що знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, на підставі якого розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне використання.

До Червоної книги України заносяться види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони. Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин підлягають особливій охороні на всій території України.

Організація збереження видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, поліпшення середовища їх перебування чи зростання, створення належних умов для розмноження у природних умовах, розведення та розселення покладається в межах їх компетенції на Кабінет Міністрів України, Ради народних депутатів, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та інші державні органи, на які законодавством України та Автономної Республіки Крим покладено здійснення функцій у цій сфері.

Перша Червона книга, присвячена українській флорі та фауні, була видана у 1980 році під назвою «Червона Книга Української РСР». Перше видання Червоної книги України (1980 р.) містило опис 85 видів (підвидів) тварин: 29 — ссавців, 28 — птахів, 6 — плазунів, 4 — земноводних, 18 — комах і 151 вид вищих рослин.

Після набуття Україною незалежності у видавництві «Українська енциклопедія» було випущене друге видання Червоної книги України: в 1994 році — том «Тваринний світ» (наклад — 2400 примірників), в 1996 році — том «Рослинний світ» (наклад — 5000 примірників). З огляду на малий наклад ці два видання відразу стали раритетами. Друге видання нараховувало 382 види тваринного та 541 вид рослинного світу.

У 2009 р. вийшло третє видання Червоної книги України. До нього занесено 542 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), круглі (2) та кільчасті (9) черви, ракоподібні (31), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), ногохвістки (2), комахи (226), молюски (20), круглороті (2) та риби (69), земноводні (8), плазуни (11), птахи (87), ссавці (68). Кількість видів тварин у третьому порівняно з другим виданням збільшилась на 160 видів, а у другому порівняно з першим — на 297 видів. Таким чином, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної книги України, спостерігається певне уповільнення темпів зменшення втрати різноманіття окремих таксономічних груп фауни України. Разом з тим, викликає занепокоєння суттєве збільшення у Червоній книзі України кількості видів риб та ссавців.

До третього видання «Червона книга України» (рослинний світ) занесено 826 видів рослин і грибів: судинні рослини (611), мохоподібні (46), водорості (60), лишайники (52), гриби (57). Кількість видів рослин у третьому порівняно з другим виданням збільшилась на 285 видів, а у другому порівняно з першим — на 390 видів. Таким чином, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної книги України, спостерігається певне уповільнення темпів зменшення втрати різноманіття видів рослин і грибів України.

У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і рослин, занесених до неї, вказуються такі відомості: категорія, поширення, основні місця знаходження, чисельність у природі, в тому числі за межами України, її зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У Книзі також містяться картосхеми розповсюдження та фотографії (малюнки) занесених до неї видів тварин і рослин. Загальний обсяг кожного нарису був обмежений 2300 знаками.

Форма подання відомостей у Червоній книзі України про занесені до неї види тварин і рослин визначається Національною комісією з питань Червоної книги України.

Функціонування Червоної книги України регулюється Законом України «Про Червону книгу України» від 07.02.2002. № 3055-III

Згідно з цим Законом:

Ведення Червоної книги України покладене на колишнє Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, що було 9 грудня 2010 року реорганізоване в Міністерство екології та природних ресурсів України.

Для наукового забезпечення ведення Червоної книги України, підготовки пропозицій про занесення до Червоної книги України та вилучення з неї видів тварин і рослин, організації наукових досліджень, розробки заходів щодо охорони рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, контролю за їх виконанням, координації діяльності державних органів та громадських організацій створена Національна комісія з питань Червоної книги України.

Види тварин і рослин, занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів і Європейського Червоного списку, які зустрічаються на території України, заносяться до Червоної книги України або одержують інший особливий статус відповідно до законодавства України про охорону та використання тваринного і рослинного світу.

Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років.

Наукові та інші установи, підприємства, організації та громадяни повідомляють Міністерству охорони навколишнього природного середовища України наявну у них інформацію про поширення, чисельність, стан видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, та негайно інформує про факти їх знищення, пошкодження, загибелі чи захворювання.

АСКАНІЯ НОВА

Цілинний степ „Асканія-Нова” – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг, - має велику наукову, культурно-пізнавальну та практичну цінність...

        Фрідріх Фальц-Фейн у 1898 році в своєму родовому маєтку за власною ініциативою першим у світі вилучив з господарського використання ділянку своїх угідь, яка стала праядром теперішнього найбільшого в Європі (11054 га) заповідного типчаково-ковилового степу.

Заповідний степ складається з трьох масивів: Північний, Південний, Великий Чапельський під, а також перелогів, де з 1966 року вивчаються процеси відновлення природної рослинності.

Суха мова статистики відмічає зростання тут 478 видів вищих рослин. Але вона не може передати різноманіття всіх проявів, букету запахів, притаманних лише дикому степу. Наукове означення його досить просте і коротке: посушливий, кострицево-ковиловий. Та степ постійно змінює своє забарвлення. Загляньте сюди наприкінці квітня і побачите, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Пройде ще трохи часу – і степ вже нагадує килим.

Переважають багаторічні трави (51 %). До “Червоної книги України” занесено 13 видів вищих рослин: карагана скіфська, зіркоплідник частуховидний, ковили українська, Лессінга та волосиста, тюльпани Шренка і скіфський, волошка Талієва, цибулі Регеля та скіфська, рябчик шаховий, зозулинець рідкоквітковий, дворядник крейдяний; 3 види грибів, 4 - лишайників. Шість видів квіткових асканійської автохтонної флори занесені до міжнародних червоних списків.

Тваринний світ заповідного степу, в основному, зберіг свою аборигенну фауну, за винятком крупних видів ссавців та птахів. Тут зустрічаються типові мешканці степового ландшафту: малий ховрашок, степовий байбак, тушканчик великий, заєць-русак, мишовидні гризуни, а також середні та дрібні хижаки: звичайна лисиця, степовий тхір, ласка.

У густому травостої мешкають не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних і плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року зустрічається більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування.

Великий Чапельський під (4х6 км) - унікальна депресія, для якої характерно періодичне заповнення талою водою. В найглибшій частині зростають гідрофіти, у тому числі найрідкісніший вид в Україні - зіркоплідник частуховидний. На цій ділянці найвищий показник видової насиченості квіткових - 368 видів. Флора поду налічує також значну кількість ендеміків - 53 види, з них 7 зустрічаються лише тут, а 8 видів занесені до “Червоної книги України”.

На території Великого Чапельського поду в умовах, наближених до природних, утримуються табуни диких копитних з різних континентів. Тут протягом усього року напіввільно мешкають бізони, сайгаки, лань європейська, коні Пржевальського, туркменські кулани, благородні олені, кафрські буйволи. Влітку сюди випускають худобу ватусі, стадо антилоп канна, гну та нільгау, зебр та вихідців з далекої Індії – гаялів. Ближче до осені в центрі поду збирається велика кількість перелітних птахів: різні види качок, багатотисячні зграї журавлів, сірих гусей, куликів.

Великою популярністю користується екскурсія на мікроавтобусі чи в кінному екіпажі маршрутом, прокладеним територією Великого Чапельського поду. Екологічна стежка заповідного степу проходить територією ділянки “Стара” (площа 520 га), де представлені майже всі характерні типи рослинності та грунтів, чітко простежується екологічний ряд.

Завдяки цілині зберігається реліктовий фауністичний комплекс. Тут надійне місце помешкання видів, котрі стали рідкісними або опинилися на грані зникнення та потрапили на сторінки "Червоної книги України" (6 видів комах, 3-плазунів, 6-птахів, 5-ссавців).

1.

Проблеми у галузі природно-заповідної справи та шляхи їх вирішення

    Більшість проблем у галузі заповідної справи тісно пов’язані із загальними проблемами охорони довкілля та економічною ситуацією в державі.

    Основними проблемами в галузі заповідної справи в області є наступні.

    Низький відсоток заповіданості території області, що становить лише 2,23 % від площі області. За період 2001-2007 рр. відсоток заповіданості збільшився лише на 0,17 %, а саме – з 2,06 % до 2,23 %. Для порівняння відсоток земель природно-заповідного фонду в Херсонській області, за станом на сьогодні, становить 6,5 %, Одеській - 3,1%. Частка земель природно-заповідного фонду більшості країн Європи становить від 10 до 25 %, території України - 4,65 %. За підрахунками вчених, для збереження степових екосистем та підтримки екологічного балансу в степових регіонах відсоток заповідності повинен становити приблизно 8-10 % від площі регіону, в залежності від рівня фонового антропогенного навантаження.

    Більшість меж територій та об’єктів ПЗФ не винесені в натуру (на місцевість). При встановлені меж об’єктів ПЗФ спостерігається відмова деяких власників та користувачів земельних ділянок погоджувати проекти землеустрою з організації та встановлення меж об’єктів природно-заповідного фонду, що ускладнює та затягує процедуру встановлення меж заповідних об’єктів.

      На переважну більшість об’єктів ПЗФ відсутня земельно-кадастрова документація. В державній статистичній звітності з кількісного обліку земель (форми 6-зем) землі, яким надано статус об’єктів ПЗФ, без вилучення їх у землекористувачів, окремо не обліковуються. Землі не переведені до категорії природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

    Необхідним є проведення інвентаризації об’єктів ПЗФ, в першу чергу, що не мають спеціальних адміністрацій (дирекцій), моніторингу їх стану з метою запобігання негативних змін та порушень природоохоронного законодавства, оновлення даних про їх природоохоронну цінність. Інвентаризацію проведено лише на площі, що становить 41 % від території області, а саме: в Баштанському, Миколаївському, Жовтневому, Березанському, Очаківському, Березнегуватському, Новоодеському, частково Снігурівському районах. Роботи з інвентаризації необхідно провести на решті території області із залученням людей, які брали участь у створенні заповідних об’єктів, проте недостатня кількість цільових коштів не дозволяє провести зазначені роботи у повному обсязі.

    Внаслідок земельної реформи відбувається роздержавлення та приватизація земель запасу та земель колишніх колгоспів. Але значна частина об’єктів ПЗФ створена на таких землях і на сьогодні знаходиться під загрозою розпаювання для ведення виробничої діяльності без врахування їх статусу та природоохоронної цінності.

    На більшості територій ПЗФ не встановлено інформаційні та охоронно-межові знаки.

    Фіксуються випадки порушень природоохоронного законодавства на заповідних територіях – самовільна забудова, створення стихійних звалищ, видобуток будівельних матеріалів (піску, глини), введення в експлуатацію промислових підприємств за рахунок земель зі складу природно-заповідного фонду.

    Майже усі ці недоліки обумовлені вкрай недостатнім кадровим та матеріально-технічним забезпеченням напрямку заповідної справи. Це не дозволяє охопити належною увагою усі 135 об’єктів природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнародного значення, а також розширювати заповідний фонд необхідними темпами. 

2.

Заповідна справа має безліч невирішених проблем. У першу чергу це стосується вдосконалення законодавчої бази, що має відношення до природно-заповідного фонду[2]. Фахівцями в області заповідної справи порушуються питання про посилення охоронного режиму природних заповідників в напрямку концепції абсолютної заповідності, а також національних природних парків, біосферних заповідників та інших об'єктів природно-заповідного фонду. На жаль, через недосконалість природоохоронного законодавства багато природних заповідників, не кажучи вже про інші об'єкти природно-заповідного фонду, існують лише на папері[2][3]. Ряд заповідників і національних парків перетворено на зразкові колгоспи, лісгоспи, рибгосподарства, мисливські господарства і розважальні комплекси[2][4][3][5].

Істотну шкоду заповідній справі в Україні завдає екологічний туризм та ідеологія комерційного використання природних ресурсів природних заповідників та інших об'єктів природно-заповідного фонду[2] [6] [4][3][5]. Деякі фахівці вважають, що подальше перетворення об'єктів природно-заповідного фонду може призвести до повторення трагедії 1951 р., коли, за вказівкою Сталіна в СРСР, і в тому числі в Україні, було закрито близько 100 заповідників[2][7]. Істотною проблемою заповідної справи в Україні є недостатнє фінансування державою заповідників і національних парків, а також відсутність державної системи підготовки кадрів для заповідників та національних парків, в результаті чого на постах керівників об'єктів природно-заповідного фонду часто опиняються люди, які не мають необхідної освіти[2].

Ще однією проблемою є підпорядкованість заповідників і національних парків різним відомствам, частина з яких не має жодного відношення до охорони природи, наприклад, Державному управлінню справами Президента України[2]. Застарілою проблемою є практика проведення регуляційних заходів у природних заповідниках — санітарних рубок лісу, сінокосіння, регулювання чисельності окремих видів тварин, що призводить до втрати якості інформаційного ресурсу природних заповідників і еко логічного збитку заповідним екосистемам